Прикарпатський юридичний вісник

ПРИРОДНІ БАГАТСТВА УКРАЇНСЬКОЇ ДАЛЕКОСХІДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

В. В. Гуменюк — 2022-08-20

У статті досліджуються природні надземні та підземні багатства Української Далекосхідної Республіки. Стаття присвячена огляду, зокрема, звіриного світу в Амурському краю та Усурійсько-Приморському краю. Так, в Амурському краю складався з домашніх тварин, із тих же порід як і в Європі, як: коні, корови, вівці, свині, кози, та домашнє птахівництво; з диких, як: великий східносибірський олень (ізюбр) чи благородний олень, роги котрого дорого оцінювалися у Китаї, а також тигр, сніговий барс (ірбіс), гірський вовк, тибетський ведмідь, лосі, дикі кози, кабарга сибірська, лисиця, заєць, соболь, білка тощо. Звіриний світ в Усурійсько Приморському краю той же, що й на Амурщині, хоч між домашними тваринами переважа- ють уже кращі породи, ніж на Амурщині. Для розведення європейських порід коней були засновані кінські заводи. Намагалися розводити кращі породи рогатої худоби, овець та свиней. Але в порівнянні з Амурським краєм в Усурійсько-Приморському краю домашніх тварин значно менше. Щодо диких звірів і промислу ними, то в Усурійсько-Приморському краю вони однакові як і на Амурщині. Доведено, що вагоме значення для Амурського краю мала рибна промисловість. Дуже багаті рибою річка Амур і його припливи. З осетрових риб найбільшого розміру досягали білуги, вага яких могла доходити від 500 та 800 кг. Наступними за розміром були осетрина та чечуга. Також у великій кількості ловилася в річках Усурі та Амурі два види лосося і горбуші та кета. Рибальство в Усурійсько-Приморському краю була багате на кількість риби, які знаходилися в нижчій течії річки Амура, в річці Усурі та інших ріках краю, переважно в Японському та Охотському морях, мало значно більше, ніж в Амурщині. Морські риби подібні до оселедця, появлялися тільки в Японському морі та його затоках у нечисленній кількості і дуже піднімали рибну промисловість. Велике промислове значення мало добування морської капусти, яку у великій кількості вивозили до Китаю. Констатується, що особливе значення також мало ловля раків, крабів та трепангів. Природні скарби Зеленого Клину надзвичайно багаті. У цьому відношенні міг бути поставлений навіть у кращі умови, ніж багато країн Європи. Навіть відповідно до провізорних обчислень дослідників було аж 290 000 кв. км гідної для хліборобської культури землі, з чого на Амурщину припадало 120 000 кв. км, а Усурійсько-Приморський край 170 000 кв. км. Непочаті ліси представляли надзвичайно великі багатства. Найбільшим гірничим скарбом Амурського краю та Усурійсько-Приморському краю було золото, яке добу- валося у цілому ряді золотих копалень по верхній течії річок Зеї і Буреї, а також майже у всьому Південно-Усу- рійському краю. Таким чином, із великими гірничими багатствами Зеленого Клину не може порівнятися ні один край в Європі.

ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ: ІДЕОЛОГІЧНО-ПРАВОВИЙ ВПЛИВ НА ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Х. М. Маркович — 2022-08-20

Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу функціонування громадських організацій в Україні. Особливу увагу приділено дослідженню ідеологічного впливу громадських організацій на суспільство. Акцентується на значному практичному змісті правової ідеології в громадській практиці. Вона є основним носієм правових, соціокультурних цінностей та установок, на основі яких трансформуються колишні і формуються нові суспільні інститути. Наголошено на важливості врівноваження відносин між державою та соціумом за допомогою громадських інституцій. Такі колективні суб’єкти виконують функції соціальної взаємодії, сприяючи формуванню єдиного соціального простору та позиціонуванню України як правової держави. У статті надано означення громадської організації, обґрунтовано мету її діяльності та ідеологічний вплив на будьякі інші угрупування. Основний зміст дослідження становить захист прав та інтересів людини правозахисними організаціями. Розглянуто їхні характерні ознаки та функції в державі. Простежено взаємодію правозахисних організацій із державними органами, кінцевою метою якої є удосконалення системи захисту прав людини. Підкреслено, що така взаємодія має ґрунтуватися на принципах взаємної поваги, рівноправності, прозорості, чесності та відповідальності. З’ясовано вплив багатьох факторів на стан реалізації прав та свобод людини. Передусім, це рівень розвитку демократії в країні, правової культури, громадянського суспільства, економічний стан. Чим вищими є ці показники, тим більш захищеними почуваються громадяни. Для більш продуктивного здійснення різного роду діяльності громадськими організаціям важливим є запозичення світового досвіду. Встановлено, що правозахисні організації є особливим видом громадських, здебільшого неприбуткових, незалежних від держави об’єднань фізичних осіб. Ключовою метою їхньої діяльності є захист прав, свобод та інтересів людини у всіх сферах суспільного життя. Досліджено, що активність громадських організацій є беззаперечною ознакою розвиненого громадянського суспільства, правової демократичної держави, яка забезпечує і гарантує захист прав та свобод людини і громадянина.

ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ДЛЯ ОБМЕЖЕННЯ ПРАВ І ОСНОВНИХ СВОБОД ЛЮДИНИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

М. І. Маєтний — 2022-08-20

У статті розглянуто правові підстави для обмеження прав і основних свобод людини в умовах воєнного стану. Нами було встановлено, що стосовно фізичних осіб можуть бути обмежені наступні права та свободи: право на недоторканність житла; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і сімейне життя; свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації; право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право на підприємницьку діяльність; право на працю; право на страйк; право на освіту. Нами пропонується виділити дві групи обмежень прав та свобод людини в умовах воєнного стану – загальні обмеження (стосуються всіх фізичних та юридичних осіб) і кримінальні процесуальні обмеження. Враховуючи обмежений обсяг дослідження більшу увагу нами зосереджено на кримінальних процесуальних обмеженнях. У статті констатовано, що першою правовою підставою їх обмеження виступає факт введення воєнного стану. Остаточно першу правову підставу визначає оприлюднення Указу Президента України разом із законом щодо затвердження такого указу Президента України та набирання чинності. Другою правовою підставою для обмеження прав і основних свобод людини в умовах воєнного стану є визначення їх конкретного переліку Указом Президента України. Третьою підставою або підставою кримінальних процесуальних обмежень є пряме закріплення їх в КПК України, а також закріплення порядку їх застосування – покладення повноважень слідчого судді на прокурора, автоматичність продовження, застосування цифрових технологій задля залучення до провадження тощо.

ПОВНОВАЖЕННЯ ВИЩОЇ РАДИ ПРАВОСУДДЯ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ СУДДІВ ТА АВТОРИТЕТУ ПРАВОСУДДЯ

С. О. Халюк — 2022-08-20

Стаття присвячена науковому дослідженню наявних доктринальних джерел, а також міжнародних актів і національного законодавства стосовно змісту повноваження Вищої ради правосуддя щодо забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя. Зазначається, що проблемні аспекти реалізації окремих повноважень Вищої ради правосуддя ставали об’єктом наукових розробок серед науковців у зв’язку з необхідністю удосконалення правового статусу даного органу. При цьому теоретико-правові підходи щодо змісту повноваження Вищої ради правосуддя стосовно забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя переважно відсутні. Встановлено, що мета даної статті полягає у теоретико-правовому аналізі доктринальних джерел, міжнародних актів та нормативно-правових актів чинного законодавства України з питань, які стосуються реалізації повноваження Вищої ради правосуддя щодо забезпечення незалежності суддів та авторитету пра- восуддя. Для досягнення поставленої мети у роботі використовується система методів наукового пізнання, зокрема загальнонаукові, спеціальні, а також влас- но-юридичні. Констатовано, що Україна стала на шлях утвердження Вищої ради правосуддя як органу, що має конституційний статус, який відповідає міжнародним вимогам встановленим до органів такого типу. Відтак, базовими завданнями, які постали перед Вищою радою правосуддя є забезпечення інституційної стабільності судової влади і її носіїв, закріплення гарантій незалежності і самостійності суддів. Незалежність та недоторканість суддів встановлена в Україні як конституційний принцип організації та функціонування судів із метою забезпечення неупередженого та об’єктивного правосуддя. З огляду на вищевказане, дослідження особливостей реалізації повноваження Вищої ради правосуддя щодо забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя як реформованого органу суддівського врядування є особливо актуальною темою сьогодення.

ДЕРЖАВА ЯК СТОРОНА У ПОЗОВНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

І. В. Андронов — 2022-08-20

У статті проаналізовано проблему правового статусу держави як суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин та процесуальної форми її участі в судовому процесі. Здійснене співставлення правового інституту самопредставництва прав та інтересів юридичних осіб у суді через їх органи управління та участі в судовому процесі держави в особі органів державної влади на стороні позивача чи відповідача. Встановлено, що орган державної влади, виступаючи в суді від імені держави, сам обіймає статус позивача чи відповідача, оскільки на відміну від того ж органу управління юридичної особи має свою власну суб’єктність. Розглянуто питання про те, чи є стороною в судовому процесі сама держава чи орган державної влади, який має компетенцію діяти у певній сфері суспільних відносин від імені держави. Здійснене розмежування випадків звернення до суду органів державної влади на захист інтересів держави та випадків захисту ними в суді інтересів інших осіб в порядку, встановленому для органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Зроблено висновок, що якщо орган державної влади не захищає інтереси інших осіб, а уособлює державу на стороні позивача чи відповідача, на нього не поширюється обмеження щодо права на укладення мирової угоди. На основі аналізу норм чинного законодавства та судової практики досліджено проблематику представництва прокурором інтересів держави в суді. Зроблено висновок, що прокурор, виконуючи субсидіарну роль у захисті інтересів держави у цивільному судочинстві, не може за юридичною природою своєї діяльності розглядатись як уособлення держави як сторони у спірних матеріальних, а отже й процесуальних відносинах. Тому якщо прокурор зазначається в позовній заяві як позивач, він повинен вважатися фіктивним позивачем у розумінні застосування юридичної фікції як засобу юридичної техніки, коли для досягнення певної легітимної мети правового регулювання позивачем називається особа, яка насправді за своєю юридичною природою ним не є. Тому на прокурора, який здійснює в суді захист інтересів держави, в усіх випадках поширюється обмеження щодо права укладення мирової угоди.

ПРОБЛЕМИ КЛАСИФІКАЦІЇ СПОСОБІВ ЗАХИСТУ СІМЕЙНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ У СІМЕЙНО-ПРАВОВІЙ ДОКТРИНІ

Р. О. Гаврік — 2022-08-20

Наукова стаття присвячена дослідженню доктринальних джерел, якими визначені власні підходи до класифікації способів захисту сімейних прав та інтересів, їх узагальнення та виділення оптимального переліку способів захисту сімейних прав та інтересів. Проаналізовано погляди українських та зарубіжних вчених-правознавців відносно даної проблематики. Обґрунтовано виділення в якості самостійних способів захисту сімейних прав та інтересів визнання сімейного права та інтересу; стягнення неустойки у разі порушення сімейного права та інтересу; можливість особи у судовому порядку спростувати недостовірну інформацію про себе, членів сім’ї, а також право на відшкодування шкоди, заподіяної збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої інформації є окремим способом захисту сімейних прав та інтересів. Також у сімейно-правовій доктрині виділяються такі способи захисту, як: визнання правочину (тобто сімейно-правового договору, шлюбу, тощо) недійсним, яке змістовно охоплюється таким способом захисту як анулювання правовідношення; скорочення сімейних прав, яке по суті є зміною сімейного правовідношення. Зазначено, що в теорії сімейного права виділяється широкий перелік критеріїв для класифікації способів захисту сімейних прав та інтересів: залежно від виду прав, що захищаються; залежно від цільової спрямованості; залежно від характеру завдань (за результатом, на який розраховано застосування способів захисту); залежно від того, чиї дії спрямовані на захист сімейних прав – самих суб’єктів сімейних відносин чи юрисдикційних органів; залежно від виду прав, що потребують захисту: способи захисту; залежно від порядку захисту; залежно від ініціатора захисту; залежно від суб’єктного складу правопорушення; залежно від юридичного факту, що породжує сімейні правовідносини; залежно від правових наслідків захисту, переслідуваних ініціатором захисту сімейних прав; за правовими наслідками та функціональною спрямованістю; за формами захисту сімейних прав та інтересів. Що стосується доцільності виділення цих або інших крите- ріїв для класифікації способів захисту сімейних прав та інтересів, відповідні питання стануть предметом подальших наукових досліджень.

ЗАХИСТ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ ДІТЕЙ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

С. С. Журило — 2022-08-20

У статті розглянуто питання щодо особливостей захисту прав та інтересів дітей, які виникають внаслідок введення воєнного стану в Україні, що стало вимушеною мірою внаслідок повномасштабного наступу країни-агресора. Зазначено, що найкращим для дитини є проживання в сім’ї з люблячими батьками, які піклуються не лише про матеріальні питання, а й забезпечують «здорову» моральну атмосферу спілкування, мають здорову психіку тощо. Якщо ж дитина залишилася сиротою або ж її батьки позбавлені батьківських прав, законодавець передбачає можливість встановлення опіки або піклування над дитиною, усиновлення, знаходження у прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу. Проаналізовано основні завдання відносно «нового» органу у сфері захисту прав дітей, в тому числі при їх усиновленні, а саме Національної соціальної сервісної служби України, яка визначена «як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики і який реалізує державну політику у сфері соціального захисту населення, захисту прав дітей, здійснення державного контролю за дотриманням вимог законодавства під час надання соціальної підтримки та за дотриманням прав дітей». Зроблено висновок, що в період воєнного стану процедура усиновлення громадян України громадянами України відбувається за стандартною, не спрощеною процедурою, що має на меті захист прав та інтересів дітей. Враховуючи те, що процедура усиновлення передбачає досить велику перевірку документів, обста- вин щодо батьків дитини та й самої дитини, необхідність знаходження дитини на відповідному обліку тощо, – неможливо розпочати процедуру усиновлення дітей, які сиротіють у зв’язку з воєнними діями, адже такі діти не перебувають на обліку з усиновлення. Усиновлення ж український дітей громадянами інших країн взагалі «поставлено на паузу», адже із введенням воєнного стану неможливим є отримання згоди на усиновлення Національної соціальної сервісної служби, яка через активні бойові дії не має можливості перевірити документи належним чином та надати згоду на усиновлення дітей. Встановлено, що спрощено процедуру оформлення опіки/піклування та тимчасового сімейного притулку дитини, яка внаслідок бойових дій втратила батьків та інших законних представників та потребує піклування й догляду.

LEGAL REGULATION OF CONTRACTUAL RELATIONS IN ARCHITECTURAL ACTIVITY

S. V. Mazurenko — 2022-08-20

Традиційно будівництво будівель та споруд здійснюється відповідно до попередньо підготовленої проектної документації, основу якої складають твори архітектури. Проте слід звернути увагу, що юридична природа даних об'єктів остаточно не досліджена. Зокрема, необхідно відповісти на питання про те, в чому сутність подібних творів і яким чином проявляється їх творчий характер як необхідний елемент правової охорони. Визначити юридичну природу творів архітектури досить складно. Традиційно саме поняття «архітектура» пов'язане зі створенням нової, красивої, оригінальної та неповторної будівлі. Це досягається застосуванням раніше розроблених елементів конструкцій, набір яких утворює архітектурний стиль. Звідси, з одного боку, складність вже в тому, як розмежувати простий набір елементів у рамках одного архітектурного стилю та створений творчо завершений об'єкт. Звісно ж, у разі дослідження творів архітектури як об'єктів авторського права має здійснюватися з урахуванням таких положень. Необхідно звернути увагу на те, що йдеться про твори як про сукупність ідеї, думок та образів, що отримали в результаті творчої діяльності автора своє вираження у доступному для сприйняття людиною формі. Таким чином, за змістом твір є нематеріальним благом, яке є результатом творчості і має об'єктивну форму вираження. Саме творчий характер твору та об'єктивна форма вираження повинні розглядатися як його ознаки, що забезпечують у подальшому умови захисту прав автора. основне завдання цієї статті – з'ясувати, у чому полягає творчий характер та об'єктивна форма вираження у творах архітектури. Визначити творчий характер твору архітектури досить складно, оскільки йдеться про сукупність ознак, які властиві лише твору. З іншого боку, необхідно з'ясувати, який має бути мінімальний рівень творчості, щоб твір архітектури забезпечувалося захистом нормами авторського права. Щодо творів архітектури може йтися про властиву лише автору цього твору здатність підбирати архітектурні чи конструктивні елементи. Крім того, можна вказати на індивідуальне авторське компонування та співвідношення об'ємно-планувальних рішень, виражених у розташуванні різних приміщень, прикрасі фасадів будівель елементами, запозиченими з різних архітектурних стилів. Саме завдяки застосуванню автором комбінаторики конструктивних елементів досягається новизна, неповторність та індивідуальність твору архітектури. Твори архітектури не можна ототожнювати повністю з результатами проектування. Для виникнення авторського права необхідна наявність творчості в об'єкті проектування. Наявність творчості характерна лише для архітектурно-планувальних рішень. Проект споруди складається з робочих креслень, на яких, власне, і відображаються архітектурно-планувальні рішення як творчий задум автора, так і пояснювальної записки. Звісно ж, що нормами авторського права має охоронятися лише та частина об'єкта проектування, що містить архітектурно-планувальні рішення. Твори архітектури повинні мати об'єктивну форму вираження. Звісно ж, що формою вираження подібних творів є проект. Побудована за проектом будівля (споруда) не може бути твором архітектури або об'єктом авторського права. Побудована будівля можна розглядати лише як другу форму вираження твору архітектури, оскільки першою є проект. Таким чином, з моменту створення архітектурного проекту можна говорити про те, що твір вже існує, і, отже, саме проект має розглядатися як форма об'єктивного вираження твору архітектури.

ДО ПИТАННЯ ПРО ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ СПОЖИВЧИХ ВІДНОСИН

Р. В. Пожоджук — 2022-08-20

У статті проводиться науково-правовий аналіз підходів щодо визначення поняття цивільно-правових відносин за участю фізичних осіб–споживачів, а також досліджуються особливості цих відносин та виокрем- люються їх ознаки. Автором вказується, що ознаки цивільного та споживчого правовідношення загалом є тотожними, однак у споживчому правовідношенні існують певні особливості. Здебільшого це обумовлено тим фактом, що незважаючи на те, що учасники споживчих відносин у цих відносинах виступають як юридично рівні суб'єкти, які в організаційно-правовому і майновому сенсі відокремлені один від одного, між ними все ж таки існує фактична (об'єктивна) нерівність. У статті автором робиться спроба проаналізувати ознаки споживчих відносин крізь призму більш широкого розуміння цивільного права, тобто стверджуючи, що йому притаманні певні публічні елементи в регулюванні споживчих відносин. Таким чином, автор пропонує на базі ознак цивільних відносин визначити ознаки споживчих відносин, які мають певні особливості, притаманні виключно споживчим відносинам в межах цивільних. До ознак споживчих відносин пропонується відносити такі: 1) інтервенціонізм; 2) дуалізм приватноправових та публічно-правових норм; 3) особливий суб'єктний склад; 4) особлива мета укладення договору; 5) підвищені охорона та захист прав споживача; 6) особливий характер свободи договору; 7) особливий предмет споживчого договору; 8) переддоговірні обов'язки суб'єкта господарювання; 9) сфера захисту інтересів суспільства; 10) пропорційність. Як наслідок проведеного дослідження, у статті робиться висновок, що споживчі відносини є суспільними відносинами, що врегульовані цивільно-правовими нормами (з поєднанням приватноправових та публічно-правових елементів для досягнення фактичної (об'єктивної) рівності), які виникають, змінюються та припиняються у зв'язку з наміром придбання чи придбанням товарів, виконанням робіт та наданням послуг фізичній особі з метою задоволення її особистих потреб, не пов'язаних з підприємницькою діяльністю чи виконанням обов'язків найманого працівника у суб'єкта господарювання, який продає товари, виконує роботи та надає послуги з метою отримання прибутку. Ключові слова: цивільно-правові відносини за участю споживачів, ознаки споживчих відносин, дуалізм приватноправових та публічно-правових норм.

GENERAL PRINCIPLES OF LABOR LAW OF THE EUROPEAN UNION

S. M. Voloshina — 2022-08-20

Трудове право ЄС формувалося одночасно з розвитком та врахуванням особливостей комунітарного права (права Європейських Співтовариств) та права Європейського Союзу, а також національного трудового законодавства держав-членів. За час свого існування Європейський Союз зробив значний крок уперед, у тому числі й щодо еволюції права. Трудове право ЄС розглядається виходячи з розуміння права ЄС як самостійної автономної системи юридичних норм, що регулюють відносини в рамках ЄС, а також створюваних у зв'язку з утворенням та функціонуванням Європейських Співтовариств та Європейського Союзу, що діють та застосовуються на основі та відповідно до установчих договорів та загальними засадами права ЄС. З цього погляду трудове право Європейського Союзу – це сукупність взаємопов'язаних правових норм, що регулюють самостійну, якісно своєрідну сферу трудових відносин у Європейському Союзі та потребують особливої юридично автономної регламентації. Норми трудового права ЄС представлені відповідними джерелами, що регламентують відносини суб'єктів у цій галузі. Трудове право ЄС виникло та формувалося відповідно до установчих договорів та загальних принципів права ЄС, з урахуванням особливостей останнього. Принципи трудового права ЄС закріплені в актах первинного та вторинного права ЄС. Принципи визначають як сутність, а й зміст правових норм праці. Для трудового права Євросоюзу найважливішими принципами є принцип соціальної справедливості, принцип рівноправності, недискримінації, принцип рівної оплати за рівну працю. Важливо також відзначити загальновизнані принципи міжнародного трудового права. Зокрема, йдеться про Декларацію Міжнародної організації праці «Про основні принципи та права у сфері праці та механізм її реалізації», прийняту 1998 року на 86-й сесії МОП. Слід також зазначити, що трудове право ЄС формувалося під впливом національних правових систем держав-членів і водночас саме поступово почало впливати на регулювання трудової сфери держав Євросоюзу. При аналізі властивостей норм трудового права Євросоюзу необхідно враховувати і риси, характерні для норм права ЄС загалом як самостійної правової системи, яка не ідентична ні національному, ні міжнародному правопорядкам.

ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ РЕКРЕАЦІЙНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ТУРИЗМУ

М. В. Шульга — 2022-08-21

Стаття присвячена всебічному аналізу правових аспектів використання земель рекреаційного призначення для туризму та формування науково обгрунтованих пропозицій щодо удосконалення відповідних правових приписів, які стосуються правового режиму даних земель. Збереження сприятливого навколиш- нього природного середовища і раціональне викори- стання природних ресурсів для задоволення потреб у відпочинку нинішнього і майбутніх поколінь виступає вищим пріоритетом Стратегії сталого соціально-економічного розвитку держави на найближчу перпективу. Акцентується увага на відсутність єдиного критерія виокремлення земельних ділянок, що використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів, у складі земель рекреаційного призначення. Окрім того значна частина земель, які входять до цієї категорії земель, обслуговує потреби саме туристичної галузі. Окрема увагу присвячено питанню, яке стосується використання земельних ділянок рекреаційного призначення саме для туризму. Непослідовність законодавця залишає низку питань без відповідей особливо, коли мова йде про земельні ділянки, які мають використовуватися саме для туризму. Зроблено висновок про необхідність визначення співвідношення земель рекреаційного призначення як окремої категорії земель України та земель для туризму, оскільки виявляється, що земельно-ресурсне забезпечення здійснення туристичної діяльності і туризму в тому числі стосується не тільки земель рекреаційного призначення. Доречним є закріплення особливого статусу земель, які можуть і повинні використовуватися для організації туристичної діяльності. Такі землі з урахуванням усіх фактичних обставин можуть перебувати у складі більшості категорій земель України. Маючи спеціальне цільове призначення, вони повинні бути підпорядковані складному право- вому режиму основу якого будуть формувати норми не тільки земельного, а й іншого законодавства України.

ВПЛИВ КУРСУ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ В ПОСТРАДЯНСЬКИХ ДЕРЖАВАХ НА СПЕЦИФІКУ ПОБУДОВИ МОДЕЛЕЙ НЕТАРИФНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ТОРГІВЛІ В НИХ (НА ПРИКЛАДІ КАЗАХСТАНУ, УЗБЕКИСТАНУ ТА ЛИТВИ)

О. В. Бойко — 2022-08-26

У статті проведено аналіз досліджень науковців в галузі зовнішньоекономічної діяльності щодо нетарифної політики. Надано класифікацію груп держав за особливостями здійснення заходів нетарифного регулювання ЗЕД. Розглянуто особливості моделей нетарифного регулювання в пострадянських державах, що обрали курс на інтеграцію до ЄС як митного Союзу та в подальшому інтегрувалися до нього (на прикладі Литви), що інтегрувалися до ЄАЕС або перебувають на шляху до такої інтеграції (Республіка Казахстан, Узбекистан). З’ясовано, що в кожній з пострадянських країн зберігаються національні особливості здійснення митної політики, визначено чинники, що обумовлюють наявність таких особливостей. Визначено, що нетарифне регулювання торгівлі в пострадянських країнах має різну природу, в залежності від обраного курсу економічного розвитку. Досліджено механізм здійснення нетарифної політики в межах ЄАЕС. Досліджено та проаналізовано ключові документи, що регламентують процес здійснення нетарифної політики в ЄАЕС. Досліджено та проаналізовано основні ознаки механізму нетарифного регулювання в ЄАЕС, Узбекистані. Виявлено в ЄАЕС здійснення спроб запозичення досвіду ЄС щодо здійснення нетарифної політики. Визначено особливості моделі здійснення нетарифної політики в Узбекистані, попри декларування цією державою політики вступу до ЄАЕС. Виявлено залежність між реформуванням процесу здійснення нетарифної політики та реформуванням митної системи в Узбекистані. Досліджено механізм здійснення нетарифної політики в межах ЄС (на прикладі Литви). З’ясовано роль інституту Уповноваженого економічного оператора в процесі здійснення нетарифної політики в Литві як в державі-члені ЄС. З’ясовано особливості виявлення митних ризиків в Литві як країні-члені ЄС. Надано авторські визначення понять «нетарифне регулювання» та «нетарифні заходи» для пострадянської моделі здійснення зовнішньої торгівлі. Надано авторський перелік ознак моделі нетарифного регулювання в пострадянських державах, з врахуванням курсу їхнього економічного розвитку.

ЗАГАЛЬНИЙ ОБ’ЄКТ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

О. О. Герасименко — 2022-08-21

Статтю присвячено розгляду питань загального об’єкта адміністративних правопорушень у сфері інтелектуальної власності. Проаналізовано сучасні наукові погляди на природу та сутність об’єкта адміністративного правопорушення, систематизовано його визначальні ознаки. Підкреслено роль правильного визна- чення об’єкта адміністративного правопорушення у систематизації адміністративно-деліктного законодав- ства та кваліфікації адміністративних правопорушень. Аргументовано точку зору про доцільність вивчення об’єкта адміністративного правопорушення на трьох рівнях: загально-соціальному, галузевому та фактичному (на рівні конкретного правопорушення як юридичного факту). Розкрито особливості трьохелементної та чотирьох-елементної класифікацій об’єкта адміністративного правопорушення. Акцентовано увагу на важливості ґрунтовного дослідження загально-соціального аспекту об’єкта адміністративних правопорушень у сфері інтелектуальної власності. На підставі аналізу наукових праць з питань відповідальності за адміністративні правопорушення в сфері інтелектуальної власності констатовано відсутність єдиного розуміння меж об’єкта таких правопорушень. Доведено, що загальний об’єкт адміністративних правопорушень у сфері інтелектуальної власності репрезентує увесь масив суспільних відносин, регульованих правом та охоронюваних адміністративно-деліктним законодавством. Сформульовано авторське визначення поняття “загальний об’єкт адміністративного правопорушення у сфері інтелектуальної власності”. Під останнім пропонується розуміти: загальну систему правовідносин, яка охороняється адміністративно-деліктним правом і на яку спрямовується негативний вплив конкретного фактичного посягання.

ОЗНАКИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ В СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ДОРОЖНЬОГО РУХУ

Ю. П. Григорчак — 2022-08-21

Кодексом України про адміністративні правопорушення визначено, що адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством. У статті досліджено поняття та ознаки адміністративного делікту в сфері забезпечення безпеки дорожнього руху. З’ясовано, що адміністративне правопорушення в сфері забезпечення безпеки дорожнього руху – це протиправна, винна (у формі умислу або необережності), суспільно небезпечна (шкідлива), карана дія чи бездіяльність, вчинена відповідним суб’єктом, що посягає на охоронювані законом суспільні відносини в сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, врегульовані нормами права, за що настає адміністративна відповідальність. Основними ознаками адміністративного правопорушення в сфері забезпечення безпеки дорожнього руху є протиправність, винність і суспільна небезпечність (шкідливість), дія або бездіяльність, караність, адміністративної відповідальності; та порушення норм права, відповідні об’єкт посягання та суб’єкт проступку, урегульованість конкретного виду правовідносин.

ПРАВА ЛЮДИНИ В ЦИФРОВУ ЕПОХУ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ

Д. О. Колодін — 2022-08-21

У статті досліджено стан захисту прав людини в мережі інтернет. Автори статті дійшли висновку щодо наявності проблеми співвідношення приватних і публічних інтересів у досліджуваній сфері. Зокрема, йдеться про необхідність захисту права на інформацію в мережі інтернет, з одного боку, та права на недоторканність приватного життя, з іншого боку. У статті, зокрема, проаналізовано Загальний регламент захисту даних ЄС, в якому зроблено спробу упорядкування використання персональних даних користувачів мережі інтернет на території Європейського союзу. Серед іншого, в регламенті захисту даних вперше використано концепцію «право на забуття». Право на забуття означає, що на вимогу суб’єкта оператор зобов’язаний без невиправданої затримки видалити персональні дані суб’єкта за наявності певних визначених регламентом підстав. Серед проблемних аспектів забезпечення і захисту прав у мережі інтернет автори статті називають також маніпулювання даними і використання персональних даних для таргетування реклами. При цьому, судова практика в цій сфері складається на користь приватних осіб, втім на законодавчому рівні чіткі норми, які б забороняли використовувати таргетування контенту в залежності від уподобань конкретного користувача мережі інтернет, поки що не запроваджені. Таргетування контенту також повязане з можливим поширенням ворожнечі, оскільки алгоритм платформи може формувати більш радикальний контент з метою утримання уваги користувача і виходячи з його уподобань. Зокрема, стрічка TikTok підлаштовується під особисті уподобання користувачів, щоб те, що їм подобається, зявлялося частіше. Простіше кажучи, «сигнал», який посилає штучний інтелект TikTok, постійно посилюється, що може призвести до радикалізації поглядів і думок. Наприклад, якщо користувач має консервативні погляди, з часом алгоритм може запропонувати йому більш радикальний контент. Автори статті роблять висновок, що проблема забезпечення захисту прав людини в мережі інтернет потребує свого вирішення як на національному, так і на міжнародному рівні. Зокрема, необхідно приняти низку нормативно-пра- вових актів, які б регламентували особливості викори- стання персональних даних в мережі інтернет, а також особливості функціонування інтернет-платформ, що запроваджують алгоритми з використанням штучного інтелекту.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ВИСОКОПОСАДОВИХ ОСІБ ЗА НЕНАЛЕЖНЕ ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ, ПОКЛАДЕНИХ ДЕРЖАВОЮ

А. М. Куліш — 2022-08-21

Стаття присвячена питанням відповідальності високопосадових осіб за неналежне виконання обов’язків, покладених державою. Наголошено й аргументовано, що належне системне функціонування механізму держави – ключове завдання всіх осіб уповноважених на реалізацію функцій держави та місцевого самовря- дування. Підкреслено, на винятковій значимості у цих процесах так званих «високопосадовців», тобто тих одиниць, які займають відповідальне й особливе відповідальне становище у владній вертикалі. Акцентовано увагу на гострій потребі дослідження питання юридичної відповідальності останніх, зважаючи на можливе посилення низки реальних ризиків у частині ймовірних зловживань представниками цих груп. Першочергово визначено коло посадовців, які у владній ієрархії займають відповідальне чи особливо відповідальне становище, а також розглянуто й проаналізовано погляди провідних іноземних і вітчизняних дослідників відносно їх бачення юридичної відповідальності як правової категорії. Наголошено, що зазначені особи можуть бути притягнені до таких видів юридичної відповідальності: 1) адміністративна; 2) дисциплінарна; 3) кримінальна; 4) цивільно-правова. Предметну увагу сконцентровано на кримінальній відповідальності, як найдієвіший, серед перерахованих, мірі негативного реагування держави на протиправну діяльність аналізованих суб’єктів. Виділено статті закону про кримінальну відповідальність у яких містяться склади злочинів, що уможливлюють вжиття відповідних заходів до цих посадових осіб. На прикладі практик Італії, Іспанії, Німеччини та Швейцарії ознайомлено й проаналізовано з провідним іноземним досвідом правового регулювання відносин у тамтешній аналогічній сфері. Доведено, що й інші держави присвячують значну увагу цьому питанню, зважаючи на ступінь потенційних вагомих ризиків у разі відсутності належних «запобіжників». Акцентовано увагу на доцільності, в разі можливого пошуку шляхів із удосконалення законодавства з питань відповідальність високопосадових осіб за неналежне виконання обов’язків, покладених державою, змістовного й глибинного опрацювання закордонного досвіду. Названо ключові реальні переваги такого підходу, особливо в умовах активного перебігу багатьох євроінтеграційних процесів.

INTERNATIONAL LEGAL REGULATION OF INFORMATION RELATIONS AT THE CURRENT STAGE OF THE DEVELOPMENT OF THE INFORMATION SPHERE

А. О. Riaboshapchenko — 2022-08-21

Сучасне міжнародне інформаційне право ґрунтується на тенденціях формування глобального інформаційного суспільства під впливом розвитку електронних засобів масової комунікації. Міжнародна інформаційна діяльність є однією із провідних засад міжнародного інформаційного права в умовах становлення глобального інформаційного суспільства, глобальної інформаційної цивілізації, глобальної інформаційної культури, глобального міжнародного інформаційного порядку, інформаційної безпеки міжнародного співтовариства. До основних категорій міжнародної інформаційної діяльності можна віднести такі: міжнародна інформація, міжнародні інформаційні ресурси, міжнародний інформаційних простір, міжнародна інформаційна політика, міжнародні інформаційні відносини. Міжнародні інформаційні відносини – це транскордонні відносини, які виникають у різноманітних сферах життєдіяльності людей, суспільств і держав при одержанні, застосуванні (використанні), поширенні та зберіганні інформації. Міжнародні інформаційні відносини можна розглядати як такі, що виникають, змінюються і припиняються у різноманітних сферах діяльності держав, суспільств, які їх утворюють, міжнародного співтовариства (світової спільноти) при розповсюдженні, одержанні та застосуванні інформації людиною незалежно від її державної приналежності, громадянства тощо. Особливістю міжнародної інформації є те, що вона розглядається як складова глобальної комунікації, мета якої – з’ясування закономірностей взаємодії суспільств. Міжнародні інформаційні відносини визначаються інформаційними процесами між суб’єктами щодо об’єктів міжнародного співробітництва. Нині на міжнародному рівні усвідомлено, що інформація є основною цінністю не тільки для людини, але й суспільства, як виробничий ресурс. Міжнародний інформаційних простір – це транскордонний, транснаціональний простір, у якому реалізоване міжнародне інформаційне середовище людства. У міжнародному інформаційному просторі здійснюються і сприймаються інформаційні явища, процеси та інформаційні відносини людства щодо створення, розповсюдження (поширення), збирання, відображення, реєстрації, накопичення, збереження, охорони, захисту інформації, інформаційних продуктів, інформаційних ресурсів. Таким чином, міжнародне інформаційне право пов’язано з участю держав у міжнародних відносинах щодо формування міжнародних принципів, традицій, норм, стандартів поведінки суб’єктів міжнародних відносин у глобальному інформаційному просторі.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА БЕЗОПЛАТНУ ПРАВНИЧУ ДОПОМОГУ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

В. О. Спасенко — 2022-08-21

У статті розглянуто наукові підходи до визначення юридичної категорії «правнича допомога». Встановлено, що на сьогодні існує потреба у ефективному забезпеченні права на безоплатну правничу допомогу. Доведено, що реалізація зазначеного права сприятиме доступу громадян до якісної безоплатної правничої допомоги та подоланню корупційних проявів у цій сфері й створенню наближеної до європейських стандартів системи безоплатної правничої допомоги. Звернено увагу, що конституційне право на правову допомогу було редакційно замінено на право на професійну правничу допомогу, що мало на меті не звуження або ж розширення змісту права на правову допомогу, а саме приведення термінології відповідно до стандартів української мови. Зазначено, що право на безоплатну правничу допомогу визначається як гарантована Конституцією України можливість громадянина України, іноземця, особи без громадянства, у тому числі біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, отримати в повному обсязі безоплатну первинну правничу допомогу, а також можливість певної категорії осіб отримати безоплатну вторинну правничу допомогу у випадках, передбачених законодавством. Запропоновано при визначенні можливості надання безоплатної правничої допомоги здійснювати перевірку фінансового стану особи (фінансовий тест) та суті справи (субстантивний тест). Проілюстровано зазначене правило на справі «Ейрі проти Ірландії» (Airey v. Ireland) та справі «МакВікар проти Сполученого Королівства» (McVicar v. the United Kingdom). Проаналізовано можливість надання безоплатної правничої допомоги юридичним особам. На прикладі справи «Німецька енергетична торгово-консалтингова компанія проти Федеративної Республіки Німеччина» (DEB Deutsche Energiehandels und Beratungsgesellschaft mbH v. Bundesrepublik Deutschland) компанія DEB (енергозабезпечувальна компанія) встановлено, що надання правничої допомоги юридичним особам має оцінюватися з урахуванням усіх обставин: предмету судового позову; чи має заявник обґрунтовані перспективи на успіх; важливості предмета спору для заявника; спроможності заявника ефективно представляти себе.

КЛАСИФІКАЦІЯ ТЕМПОРАЛЬНИХ ХАРАКТЕРИСТИК СУДОВОГО АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ ПРИ ВИРІШЕННІ ПОДАТКОВИХ СПОРІВ ПІД ЧАС ДІЇ КАРАНТИНУ

О. С. Чайка — 2022-08-21

Стаття присвячена систематизації темпоральних характеристик судового адміністративного процесу у податкових спорах під час дії карантину, пов’язаного із пандемією COVID-19, виходячи з визнання належності до таких характеристик процесуальних норм, в яких відображено динаміку виникнення, розвитку та припинення процесуальних правовідносин протягом відповідного проміжку часу (тобто відповідного процесуального строку). Вказане означає відтворення у такій систематизації структури судового адміністративного процесу, враховуючи, що одним із способів встановлення моменту виникнення й припинення процесуальних правовідносин, які розвиваються протягом певного періоду часу, можна вважати прийняття процесуального акту-документу, в якому зафіксовано початок чи результат здійснення процесуальних дій. Запропоновано наступну класифікацію темпоральних характеристик адміністративного судочинства у податкових спорах під час карантину, спричиненого COVID19, за ознаками: форми адміністративного судочинства (темпоральні характеристики у загальному і спрощеному провадженні); стадії судового адміністративного процесу: позовне провадження (відповідно Розділу ІІ КАСУ); провадження щодо перегляду судових рішень (відповідно Розділу ІІІ КАСУ); виконання судових рішень (відповідно Розділу IV КАСУ); провадження щодо відновлення втраченого судового провадження (відповідно Розділу V КАСУ); особливостей провадження щодо розгляду і вирішення таких податкових спорів – загальні (передбачені загальним порядком розгляду і вирішення справ адміністративної юрисдикції) і особливі (передбачені при розгляді і вирішенні виділеної категорії публічно правових спорів). Обґрунтовано, що при проведенні теоретико-правового аналізу темпоральних характеристик адміністративного судочинства при розгляді і вирішенні податкових спорів під час карантину, спричиненого COVID-19, підлягають врахуванню: стадія судового адміністративного процесу; наявність (відсутність) актів-документів, якими фіксуються моменти виникнення, припинення процесуальних правовідносин, пов’язаних із перебігом процесуальних строків; конкретний строк здійснення процесуальних дій.

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРОТИДІЇ ОРГАНІЗОВАНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ У ФІНАНСОВІЙ СИСТЕМІ

Л. Г. Андросович — 2022-08-21

У статті сформовано поняття організованої злочинності у фінансовій систем, як суспільно небезпечні діяння злочинних груп, організацій, що посягають на фінансово-економічні відносини, врегульовані нормами фінансового (у тому числі податкового, валютного) права, з формування, розподілу, перерозподілу та використання фондів грошових коштів (фінансових ресурсів держави), органів місцевого самоврядування, інших господарюючих суб’єктів, з метою отримання надприбутків. Розглянуто обставини, які роблять особливо актуальним саме комплексний підхід дослідження теоретико-правових засад протидії організованої злочинності у фінансовій системі. Зазначено, що розробка теоретичних проблем боротьби з організованою злочинністю у фінансовій системі, має розглядатися як один із найбільш актуальних напрямів кримінологічних та кримінально-правових досліджень. Оскільки організовані групи і злочинні організації у фінансовій системі продовжують контролювати левову частку тіньового капіталу, протиправну діяльність, пов’язану із розкраданням бюджетних коштів, легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, організацією наркобізнесу, нелегальною міграцією тощо. Досліджено ознаки складу організованої злочинності у фінансовій системі, відмінні особливості, які характеризують кожний з елементів кримінального правопорушення. Зазначено підходи до визначення методологічних підстав стратегії національної економічної безпеки та формування концептуальних основ механізму протидії організованої злочинності у фінансовій системі. Встановлено, що належне забезпечення протидії організованої злочинності у фінансовій системі в сучасних умовах багато в чому залежить від своєчасного, повного та якісного розроблення програмного забезпечення в цій сфері, яке буде базуватись на теоретико-правових засадах протидії даного негативного соціального явища.

ЩОДО ЗНАЧЕННЯ ФАКУЛЬТАТИВНИХ ОЗНАК ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ СКЛАДУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ

О. О. Маслова — 2022-08-21

У статті досліджено кримінально-правове значення факультативних ознак об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення. Акцентується увага на факультативних ознаках, які є обов’язковими для встановлення об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення та відповідно врахуванні їх властивостей (позитивних чи негативних) в санкції конкретної норми Особливої частини Кримінального кодексу України. Звернуто увагу, коли наявність факультативних ознак не є обов’язковою для встановлення складу кримінального правопорушення, вони враховуються судом при призначенні покарання. Відзначено, що суспільно небезпечні наслідки, як факультативна ознака об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення, якщо вони не вказані законодавцем у основному складі кримінального правопорушення і не передбачені як кваліфікуюча ознака, можуть бути обставиною, яка без зміни кримінально-правової кваліфікації обтяжує покарання. З’ясовано, встановлення причинного зв’язку між діянням і суспільно небезпечними наслідками є обов’язковою передумовою вирішення питання про наявність складу кримінального правопорушення як підстави кримінальної відповідальності. Доведено, що місце і час вчинення кримінального правопорушення постають компонентами обстановки. Зазначено, що правильне вирахування часу вчинення кримінального правопорушення дозволяє виключити змішування сукупності кримінальних правопорушень та сукупності вироків, що тягнуть за собою різні правові наслідки для засудженого. Обґрунтовано, що діяння вчинене в умовах певних видів обстановки здатне усунути властивий цьому діянню кримінально протиправний характер. Визначено, що спосіб вчинення кримінального правопорушення уведено до диспозиції кримінально-правових норм лише у випадках, коли він визначає кримінальну протиправність діяння або впливає на характер суспільної небезпечності діяння. Встановлено, знаряддя і засоби вчинення кримінального правопорушення на призначення покарання фактично не впливають (формально можуть враховуватися при визначенні ступеня тяжкості кримінального правопорушення), в поодиноких випадках враховуються як обставина, що пом’якшує покарання.

ОБМОВА ПІДОЗРЮВАНИМ/ОБВИНУВАЧЕНИМ ЗАВІДОМО НЕВИНУВАТОЇ ОСОБИ ЯК СВОБОДА ВІД САМОВИКРИТТЯ ЧИ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ?

Г. Д. Борейко — 2022-08-21

У статті аналізуються позиції щодо визнання чи невизнання обмови завідомо невинуватого допустимим способом захисту підозрюваного/обвинуваченого. Констатовано, що межі допустимого захисту обмежуються засобами і способами, які не суперечать закону і одночасно не порушують права та інтереси інших людей. Автор розглядає неправдиве повідомлення підозрюваним/обвинуваченим про вчинення кримінального правопорушення завідомо невинуватою особою як недопустимий спосіб його захисту, оскільки порушує права та інтереси як невинуватої особи, так і інших учасників кримінального провадження, в тому числі і потерпілого. Обґрунтовано, що свобода від самовикриття у кримінальному провадженні має свої межі, якими є права та законні інтереси інших осіб. Право на свободу від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї дозволяє підозрюваному/обвинуваченому говорити неправду, але не дає права на брехню у всіх аспектах захисту, оскільки завданням кримінального провадження також є захист законних інтересів інших учасників кримінального провадження. Доведено необхідність встановлення кримінальної відповідальності підозрюваного/обвинуваченого за неправдиве повідомлення про вчинення кримінального правопорушення завідомо невинуватою особою як ефективний спосіб покращення кримінального судочинства. Одночасно, констатовано, що обмова завідомо невинуватого не порушує конкретних юридичних заборон українського законодавства, але перешкоджає виконанню завдань кримінального провадження, що за своєю суттю є зловживанням правом. Встановлення кримінальної відповідальності за такі дії було б ефективним способом протидії належному досудовому розслідуванню та судовому розгляду у кримінальних провадження.

ДО ПИТАННЯ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ ЕЛЕКТРОННОГО ДОКУМЕНТУ ТА ЙОГО МІСЦЯ У СИСТЕМІ ДОКАЗІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Л. Г. Остапчук — 2022-08-21

У статті досліджено стан наукової розробленості та нормативного врегулювання використання електронних документів як доказів у кримінальному провадженні. Висвітлені підходи науковців до визначення поняття «електронний документ». Акцентовано увагу на принципових відмінностях традиційних «паперових» документів від електронних та підтримано позицію щодо необхідності визначення місця електронних документів в системі доказів у кримінальному процесі та визначення особливостей вимог їх допустимості шляхом внесення в процесуальне законодавство норми, яка б регулювала процес збирання та використання таких доказів. Доведено, що проблема уніфікації та застосування єдиних підходів до тлумачення понять надзвичайно важлива та актуальна. Формування єдиного підходу до розуміння та в подальшому законодавчого закріплення понять електронного документу, інформації, що він містить, є базовим для забезпечення інформаційної безпеки та унеможливлення маніпулюванням понять та категорій при здійсненні кримінального переслідування. Констатовано, що відсутність єдиного підходу до поняття електронного документу на практиці приводить до неналежної фіксації, вилучення та оцінки електронних документів як доказів. Запропоновано авторське визначення «електронного документа» як доказу – це інформація в електронній (цифровій ) формі, яка може бути використана як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження. Виокремлено властивості, які характеризують доказову інформацію, представлену в електронному вигляді. Акцентується увага на тому, що нормативне врегулювання електронних доказів, в тому числі і електронних документів є непослідовним та відрізняється фрагментарністю. Проаналізовані зміни, що внесені 15.03.2022 законом № 2137-IX у кримінальне процесуальне законодавство, зокрема, в статтю 99 КПК та акцентовано увагу на вплив внесених змін на судову практику.

ДІЄВІСТЬ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ГАРАНТІЙ СТОРІН КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ПІСЛЯ СПЛИВУ СТРОКУ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ТА ФОРМИ ЙОГО ЗАКІНЧЕННЯ

Е. О. Скубак — 2022-08-21

Мета. Метою даної статті є аналіз чинних положень Кримінального процесуального Кодексу України у частині визначених строків досудового розслідування, як процесуальних гарантій, після повідомлення особі про підозру, а також дослідження питання форм закінчення досудового розслідування у випадку закінчення процесуальних строків. Методологія. Дане дослідження здійснювалось на основі опрацювання та аналізу наукових праць криміналістів України, а також на даних безпосереднього (емпіричного) досвіду у галузі кримінального процесу. Як методологія наукового пізнання використовувались, зокрема, загальнонаукові (аналогія, аналіз, синтез, порівняння), спеціально-юридичні (порівняльно-правовий, формально-правовий, конкретно-правовий) системний та функціональний методи. Наукова новизна. Під час дослідження було визначено поняття процесуальних строків, зокрема, строків досудового розслідування, проаналізовано процесуальні поняття «закінчення» та «завершення» досудового розсліду- вання, надано оцінку чинним кримінальним процесуальним нормам у частині закриття кримінального провадження після повідомлення особі про підозру, розкрито аспекти їх відповідності загальним засадам кримінального провадження та запропоновано шляхи удосконалення таких норм. Висновки. В результаті дослідження проведено детальний аналіз положень Кримінального процесуального Кодексу України у частині процесуальних строків у кримінальних провадження після повідомлення особі про підозру, виявлено практичні проблемні аспекти, пов’язані із зазначеним питанням, представлено рекомендації та запропоновано практичні механізмами внесення змін до норм Кримінального процесуального Кодексу України.

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПИТАНЬ УНІФІКАЦІЇ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

І. В. Новосад — 2022-08-21

Стаття є дослідженням питань уніфікації міжнародного приватного права в умовах глобалізації. Нами було з’ясовано, що розвиток міжнародного права у другій половині ХХ століття і на початку ХХІ століття відбувається внаслідок системних соціальних та економічниз змін, в яких в дещо суперечливій формі здійснюється поєднання глобалізації та регіоналізації. Досить важливим інструментом глобалізації є уніфікація, що також іманентно властива міжнародному праву. Визначено, що міжнародна уніфікація національного законодавства є можливою тільки на основі уніфікованого міжнародного права, або ж загального, або ж в межах регіонального міжнародно-правового співробітництва. Нами розкрито, що в умовах сьогодення завдяки взаємному впливу та взаємопроникненню різних правових систем приватне право будь-якої країни представляється низкою єдиних джерел права. Сама ж система джерел кожної з країн може певним чином відрізнятись, проте набір елементів як правило залишається таким самим. Основна відмінність може полягати в їх ієрархії, а також ролі та значенні того чи іншого виду, проте з плином часу, характер і зміст джерел права будуть мати все більш універсальний харак- тер. Впровадження принципів міжнародного права
як частини національної правової системи більшості держав можна сказати є першим етапом глобалізації. Завдяки принципам визначається зміст усіх інших приватноправових норм, тому їх фундаментальне та вихідне значення відзначається практично всіма дослідниками. Окреслено, що узагальнивши практику перших історичних етапів уніфікації у сфері міжнародного приватного права вже не узгоджується з особливостями сучасного етапу розвитку міжнародного права. Уніфікація все більш чітко відбувається як універсальний механізм розвитку міжнародного права. Здійснюється урізноманітнення її способів та методів в умовах посилення глобалізаційних процесів та формування автономних правових систем інтеграційних об’єднань. Узагальнено, що зважаючи на мету міжнародної уніфікації законодавства, можна говорити про правові особливості міжнародно-правових інструментів, спрямованих на таку уніфікацію. Ними можуть бути не лише міжнародні договори, але й акти «м’якого» міжнародного права. У вузькому сегменті правовідносин міжнародна уніфікація можлива на основі звичаєвого права.

ПОСВІДЧЕННЯ КОНСУЛОМ ШЛЮБНИХ ДОГОВОРІВ: СПІВВІДНОШЕННЯ НОРМ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО» ТА МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ

Є. Є. Фурса — 2022-08-21

У статті проаналізовано діяльність консула із вчинення такої нотаріальної дії як посвідчення шлюбу як нареченими, так і подружжям. У зв’язку з тим, що український консул здійснює свою діяльність на території іноземної держави, то суб’єктами звернення до нього за вчиненням нотаріальної дії можуть бути як громадяни України, іноземні суб’єкти та особи без громадянства. Тому досить важливим при посвідченні консулом шлюбного договору вибір права, яке підлягає застосуванню. Тому з цієї метою автором проаналізовані норми Закону України «Про міжнародне приватне право» та норми міжнародних актів щодо шлюбних договорів. Автором проаналізована ст. 3 даного Закону, де йдеться про: «Якщо міжнаріодним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору». Зроблений висновок про те шо, міжнародні договори мають перевагу над правилами, встановленими у Законі, але це положення Закону варто розглядати в дії. Наданий науковий коментар Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах у контексті можливості застосування її норм консулом при посвідчення шлюбного договору. У контексті авторського налізу ст. 27 цієї Конвенції також акцент зроблено на регламентації відносини подружжя у Договорах між Україною і про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах і Литовською Республікою, Республікою Грузія Естонською і Латвійською Республікою Надано аналіз шлюбних і подібних до них договорів в Бразиліі, Італії. Зроблено висновок про те, що шлюбний договір – це основний закон для подружжя, що може бути підтверджено й ч. 3 ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право», де встановлена можливість здійснити вибір права щодо правочину в цілому або його окремої частини. В такому варіанті матиме місце синтез двох правових систем, що так само зумовлено принципом свободи договору та волею сторін договору. І хоча в ч. 4 ст. 5 Закону зроблено наголос на тому, що вибір права щодо окремих частин правочину повинен бути явно вираженим, Але автор вважає, така вимога Закону суперечить принципу свободи договору, оскільки в основі договору лежать права та обов’язки подружжя, а не правові системи. Не має проблем, коли частина договору буде складена згідно умов законодавства України, а частина згідно норм німецького або мексиканського права. Головне, щоб ці умови не суперечили одна одній, а права та обов’язки сторін були конкретними і здійсненними. Ці критерії й має, на нашу думку, відстежувати консул та враховувати при посвідченні шлюбних договорів, надаючи вичерпну консультацію заявникам.