ЗВИЧАЙ ЯК ПРАВОВИЙ ЗАСІБ САМОРЕГУЛЮВАННЯ МАЙНОВИХ ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИН У СУЧАСНИХ УМОВАХ

Анотація

Стаття присвячена розгляду особливостей правового звичаю як засобу саморегулювання майнових цивільних відносин в Україні в сучасних умовах і визначенню його місця в системі інструментів упорядкування відповідних суспільних зв’язків.

Автор піддає глибокому осмисленню нормативні положення, закріплені в ст. 7 ЦК України, в яких відображається сучасне законодавче бачення інструментального потенціалу звичаю як правового засобу саморегулювання майнових цивільних відносин. Визначаються основні ознаки звичаю якими, зокрема, є: 1) невстановленість законом; 2) усталеність у певній сфері цивільних відносин.

Обґрунтовується, що невстановленість законом як ознака правового звичаю знаходить розкриття у двох аспектах. Перший полягає у порядку формування правового звичаю. У ході його утворення відповідне правило поведінки встановлюється і приймається учасниками правовідносин самостійно, що, своєю чергою, є результатом спільного узгодження воль відповідних осіб. Другий аспект наведеної ознаки конкретизує форму існування правового звичаю. Звичаєва норма, як правило, існує у незадокументованій формі, хоча і може фіксуватись у певних документах. Однак у разі її фіксації в нормативно-правовому акті вона стає нормативним положенням і втрачає ознаки звичаю.

Визначається, що маючи оціночний характер «усталеність» як ознака правового звичаю не знаходить чіткого розкриття в положеннях чинного цивільного законодавства України, що породжує додаткові складнощі в ідентифікації правила поведінки як звичаю.

Автор констатує, що на тлі слабкої гнучкості правового звичаю як засобу регулювання суспільних відносин ваги набуває договір і односторонні акти як засоби саморегулювання майнових цивільних відносин, а також нормативно-правовий акт як інструмент їх централізованого регулювання. Відповідний підхід знайшов відображення в ст. 7 ЦК України.