Генезис адміністративного закону як базису розвитку системи стратегічного планування

Анотація

У статті здійснено комплексний, теоретико-прикладний аналіз адміністративно-правових проблем та перспектив законодавства з приводу регулювання засад стратегічного планування та управління. Зокрема з адміністративно-правової позиції проаналізовано існуючі законопроєкти ЗУ «Про державне стратегічне планування», виявлено їх переваги та недоліки. Виділено ключові відмінності у дефініціях «стратегічне планування» та «стратегічне управління». Наголошено, що відмінною особливістю діючих сьогодні в Україні законодавчих положень є «точковість» їх впливу на розвиток української економіки, досі в країні відсутній дієвий механізм узгодження стратегічних цілей держави в цілому зі стратегіями соціально-економічного розвитку на місцях. Обґрунтовано, що ця неузгодженість призводить до нераціонального розтрачування фінансів, що не сприяє досягненню поставлених цілей, а досягнення поставлених перед економікою орієнтирів в умовах невизначеності та динамічних змін неможливе без впровадження адекватного адмінастративно-правового регулювання системи стратегічного планування як найважливішої умови ефективної модернізації. Зазначено, що система стратегічного управління повинна бути гнучкою, чутливою, орієнтованою на дії щодо скорочення або усунення будь-яких негативних впливів, які виникають у навколишньому середовищі. Доведено, що у стабільній макроекономічній обстановці розробка стратегічних пріоритетів може відбуватися полегшено, з певною періодичністю, заданою планом, однак в умовах стресів і потрясінь посилюється важливість стрімкого реагування на будь-які загрози. Такої реакції можна досягти тільки через синтез планування з управлінським контролем, грамотною організацією і неухильною координацією дій. Зроблено висновок, що На сьогоднішній день проєкт Закону «Про державне стратегічне планування», про потребу ретельного доопрацювання існуючих законопроєктів із стратегічного планування, результатом якого має стати документ, що є базою для формування комплексної, єдиної, а не фрагментарної системи державного стратегічного управління, що пов'язує стратегічні цілі з бюджетними можливостями країни і дозволяє відстежувати будь-які зміни в середовищі і вчасно на них реагувати.